Максим Березовський
27 жовтня 1745 року на світ появився видатний український композиторМаксим Березовський. Його музична обдарованість швидко привернула увагу сучасників, відтак юнака забирають до придворної капели до Санкт-Петербурга. Саме там в усій повноті розкривається талант музиканта і співака. Але найбільше розкрився цей божий дар в Італії, куди молодий Березовський їде вчитися і де, за словами І. Левадного, «вдосконаливши і поглибивши свої знання і техніку як видатного скрипаля-віртуоза, Березовський як композитор зберігає свою вроджену українську індивідуальність у музиці і зберігає своє самостійне обличчя».
Талант і знання Максима Березовського настільки були неперевершеними, що коли визначався найкращий випускник Болонської академії, то саме наш земляк виявився найкращим, випередивши в тому числі маестро світового рівня Моцарта. Відтак ім’я українця Максима Березовського викарбували на почесній «золотій дошці» і обрали почесним членом Музичної академії.
Ростислав Пилипчук згадує в своєму дослідженні й інший випадок щодо визнання музичних заслуг Максима Березовського в Італії. Зокрема, він пише, що в архіві бібліотеки імені падре Мартіні в Болоньї зберігається протокол іспиту й обрання в академіки (15 травня 1771 року) двох іноземців — Міслівечка й Березовського. Умови іспиту були дуже суворі: екзаменованого замикали в окрему кімнату і визначали час, протягом якого він має розробити задану тему.
Цей успіх окрилив молодого українського композитора на написання опери «Демофонт» на слова відомого італійського драматурга П’єтро Метастазіо, прем’єра якої в 1772 році на чужині перетворилася на справжній тріумф українця Березовського. Одразу ж після цього російський уряд вирішив повернути Максима Березовського до своєї столиці. Через два роки російська ескадра здійснила спеціальний візит до італійського Ліворно, щоб забрати уже славного в Європі композитора.
Щоправда, в Росії Березовський не зустрів тієї підтримки, на яку сподівався і на яку, зрештою, заслужив. Бездарні інтригани, що крутилися при царському дворі, швидко відтіснили його на другий план. Проте він спочатку зібрав свої сили і серед чужого оточення взявся опрацьовувати мелодії рідного народу, в результаті чого з’являються такі шедеври духовної музики, як «Вірую», «Не отвержи мене».
Після переїзду до Санкт-Петербурга Максима Березовського не покидає туга за Україною, що простежується не тільки у високих акордах його національного музичного єства, але й у прагненні повернутися на землю батьків, де зможе черпати натхнення безпосередньо з народних джерел. Одним з таких приводів був проект відкриття в Кременчуку музичної академії, яку мав очолити наш земляк за підтримки всевладного царського вельможі Григорія Потьомкіна. Однак її створення затягувалося, що гнітюче діяло на молодого генія. Додалося й зруйнування Запорозької Січі. Все це так приголомшило його, що він важко занедужав і під час приступу хвороби, не побачивши перспектив для свого майбутнього в чужому й холодному для його серця Санкт-Петербурзі, 2 квітня 1777 року наклав на себе руки.
«Його твори, писав про Максима Березовського М. Грінченко, — прості в своїй структурі, вражають і досі нас своєю ліричною красою і силою втілення в них чуття. Вони зразкові не лише своєю технікою, а й відповідністю тексту й музики.
Талант і знання Максима Березовського настільки були неперевершеними, що коли визначався найкращий випускник Болонської академії, то саме наш земляк виявився найкращим, випередивши в тому числі маестро світового рівня Моцарта. Відтак ім’я українця Максима Березовського викарбували на почесній «золотій дошці» і обрали почесним членом Музичної академії.
Ростислав Пилипчук згадує в своєму дослідженні й інший випадок щодо визнання музичних заслуг Максима Березовського в Італії. Зокрема, він пише, що в архіві бібліотеки імені падре Мартіні в Болоньї зберігається протокол іспиту й обрання в академіки (15 травня 1771 року) двох іноземців — Міслівечка й Березовського. Умови іспиту були дуже суворі: екзаменованого замикали в окрему кімнату і визначали час, протягом якого він має розробити задану тему.
Цей успіх окрилив молодого українського композитора на написання опери «Демофонт» на слова відомого італійського драматурга П’єтро Метастазіо, прем’єра якої в 1772 році на чужині перетворилася на справжній тріумф українця Березовського. Одразу ж після цього російський уряд вирішив повернути Максима Березовського до своєї столиці. Через два роки російська ескадра здійснила спеціальний візит до італійського Ліворно, щоб забрати уже славного в Європі композитора.
Щоправда, в Росії Березовський не зустрів тієї підтримки, на яку сподівався і на яку, зрештою, заслужив. Бездарні інтригани, що крутилися при царському дворі, швидко відтіснили його на другий план. Проте він спочатку зібрав свої сили і серед чужого оточення взявся опрацьовувати мелодії рідного народу, в результаті чого з’являються такі шедеври духовної музики, як «Вірую», «Не отвержи мене».
Після переїзду до Санкт-Петербурга Максима Березовського не покидає туга за Україною, що простежується не тільки у високих акордах його національного музичного єства, але й у прагненні повернутися на землю батьків, де зможе черпати натхнення безпосередньо з народних джерел. Одним з таких приводів був проект відкриття в Кременчуку музичної академії, яку мав очолити наш земляк за підтримки всевладного царського вельможі Григорія Потьомкіна. Однак її створення затягувалося, що гнітюче діяло на молодого генія. Додалося й зруйнування Запорозької Січі. Все це так приголомшило його, що він важко занедужав і під час приступу хвороби, не побачивши перспектив для свого майбутнього в чужому й холодному для його серця Санкт-Петербурзі, 2 квітня 1777 року наклав на себе руки.
«Його твори, писав про Максима Березовського М. Грінченко, — прості в своїй структурі, вражають і досі нас своєю ліричною красою і силою втілення в них чуття. Вони зразкові не лише своєю технікою, а й відповідністю тексту й музики.
Знову таки, як і у Бортнянського, тут своєрідні джерела української стихії, насичені чулістю пісенностф, перемогли солодкість і штучність італійської мелодики».
Микола Лисенко
Водночас XIX століття дало для світу видатного українського композитора Миколу Лисенка (22.03.1842-6.11.1912), що по праву вважається родоначальником нашої національної класичної музики. З полтавської землі він приніс такий глибокий пласт національного колориту української музики, котрий пронизував усі його твори. Йдеться і про опери «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда«, кантату «Б’ють пороги», а також і про композиції на слова Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Степана Руданського.
Крім того, Микола Лисенко написав музику до духовного гімну України «Боже, Великий, єдиний».
Микола Леонтович
Гідно представляв Україну перед світом у музичному мистецтві Микола Леонтович (1877-1921). Він, за словами композитора Василя Барвінського, і хоч «обмежився майже виключно до хорових творів, обробок народніх пісень та релігійних кантів. У цій ділянці займає зовсім виїмкове місце не тільки в українській, але у світовій хоровій літературі. Його підхід до обробки народної пісні геніальний. Спосіб його обробок можна назвати вокальною інструментацією, та не з метою осягнення чисто звукових ефектів, а в глибоко естетично-змістовому значенні».
Простеньку мелодію «Щедрика» Микола Леонтович після ретельної обробки перетворив у мистецький шедевр, котрий і донині співається в усьому світі, зрештою, яким Україна представляється перед ним у галузі музичної культури. На такому ж високому мистецькому рівні Леонтович здійснив обробку пісні «Козака несуть» — своєрідний український жалобний марш, який, за словами професора В. Завітневича, складається із співзвучання кількох мелодій.
На переломі XX століття Україна дала ще одного творця музики, яким може гордитися.
Сергій Прокоф’єв
Видатним композитор світової слави став Сергій Прокоф’єв(23.04.1891-5.03. 1953), який народився в Красному на Донеччині.
Дитячі роки, проведені серед українського степу, на все життя відбилися в душі композитора невичерпним джерелом народної музики, і він завжди черпав з нього мелодії, що відлунювали українську тему для нього в будь-яких куточках світу. Зокрема, мешкаючи у Франції, він 1930 року пише балет «Над Дніпром». Але найвизначнішим твором Сергія Прокоф’єва на українську тематику була опера «Семен Котко», в якій відчувався вплив рідного села.
Комментариев нет:
Отправить комментарий